пацаны вчера сказали тётя доктор есть такой
залупляет вам пипиську своей ласковой рукой
шевеля губами нежно на залупоньку глядит
на писюн тихонько дышит нежно яйца теребит
петьку с нашева падъезда папа к ней сто раз водил
до утра на эту тётю я усиленно дрочил
утром побежал в больницу чтобы тёте писю дать
старой бабушке в окошке что болит пришлось соврать
захожу усатый дядя в кабинетике сидит
чтоб написял я в стаканчик деловито говорит
я немножко испугался и писюн мой оробел
ну а дядя для чевота одну варежку надел
чтоб мазок какойто глянуть в хуй мне проволку вогнал
пропальпировал простату когда плакать перестал
долго тыкал в попу пальцем я как резаный орал
больше хуй пойду а петьке пиздюлей конкретных дал
Говорячи сьогодні про мистецтво суперечки, треба зазначити, що його корені сягають глибокої давнини. Теорія та практика суперечок мають цікаву історію і давні традиції. Ще античні мислителі звернули увагу на роль та місце суперечок у спілкуванні людей. Вони намагалися дослідити різноманітні види суперечок, з'ясувати основні правила їх проведення, визначити притаманні їм помилки та хитрощі.
Якщо історія, філософія та мистецтво у Стародавній Греції мали одну покровительку - музу Кліо, то мистецтво суперечки охороняли дві богині, дві Ериди (від еridzo - сперечаюся), яких називали богинями спору. Ерид було дві, бо греки відрізняли суперечку «конструктивну», спрямовану на досягнення істини, від суперечки «конфліктної», метою якої є не з'ясування істини, а боротьба з противником і перемога в цій боротьбі (агоне, звідси й українське слово «агонія» - боротьба зі смертю).
Відповідно до цього греки навіть термінологічно розрізняли дві моделі спору: спір заради істини вони називали діалектичною суперечкою, а спір заради перемоги, атональний спір - еристичною суперечкою.
Визнаним майстром діалектичної суперечки у Стародавній Греції вважався Сократ (бл. 470-399 рр. до н. є.), який у своїх бесідах за допомогою влучно поставлених запитань намагався відшукати істину. Відповідаючи на запитання, співрозмовник Сократа висловлював певну думку з поставленої проблеми, яка співставлялася із фактами, свідченнями та іншими вже доведеними істинами. Завдання самого Сократа якраз і полягало в тому, щоб показати суперечність думок учасників спору із твердженнями, які вони висловили раніше, і на підставі цього спростувати їх.
Для ілюстрації наведемо такий приклад. Припустимо, що вас цікавить питання: чи є обман злом? Більшість, звичайно, дасть стверджувальну відповідь. Однак, якщо йдеться про обман ворога на війні та інші складні випадки, то доведеться визнати, що не завжди обман кваліфікується як зло. Такий самий аналіз можна провести, досліджуючи якісь інші складні проблеми. Так, наприклад, Сократ у діалозі Платона «Федр» з'ясовує питання, яким повинен бути оратор.
Сократ. Щоб промова була доброю, прекрасною, невже розум оратора не повинен осягнути істину того, про що він збирається говорити?
Федр. Про це, милий Сократе, я чув так: тому, хто має намір стати оратором, немає необхідності розуміти, що дійсно справедливо, - достатньо знати те, що здається справедливим більшості, яка буде судити. Те ж саме стосується і того, що насправді є добрим і прекрасним, - достатньо знати, що таким вважається. Саме так можна переконати, а не за допомогою істини.
Сократ. Думка не є нікчемною, Федре, якщо так говорять розумні люди, але потрібно розглянути, чи є в ній смисл. Тому не можна залишити без уваги те, що ти зараз сказав.
Федр. Ти маєш рацію.
Сократ. Розглянемо це таким чином.
Федр. Яким?
Сократ. Наприклад, я б переконував тебе купити коня, щоб боротися із ворогом, до того ж ми с тобою обидва не знали б, що таке кінь, та й про тебе я знав би лише те, що Федр вважає конем свійську тварину з великими вухами...
Федр. Це було б смішно, Сократе.
Сократ. Поки ще ні, але так було б, якщо б я став серйозно тебе переконувати, склавши похвальне слово віслюкові, назвавши його конем і стверджуючи, що потрібно мати цю скотину не тільки вдома, а й у поході, тому що вона знадобиться у битві для перевезення вантажу і ще для багатьох справ.
Федр. Це було б зовсім смішно!
Сократ. А хіба не краще те, що є смішним та милим, ніж те, що є страшним та ворожим?
Федр. Це очевидно.
Сократ. Так ось, коли оратор, який не знає, що таке добро, а що - зло, виступить перед такими самими громадянами з метою їх переконати, до того ж буде розхвалювати не тільки віслюка, видаючи його за коня, а й зло, видаючи його за погане замість доброго, які, на твою думку, плоди принесе згодом посів його красномовства?
Федр. Напевно, не дуже гарні.
Діоген Лаертський розповідав, що Сократ у спорах, як правило, був сильнішим за своїх опонентів, тому його дуже часто били і тягали за волосся, а ще частіше сміялися та глузували з нього. Він приймав усе це, не .ображаючись. Одного разу Сократ, навіть отримавши стусана, стримався і нічого не заподіяв людині, яка це вчинила. Оточуючим він пояснив свій вчинок так: «Якщо б мене хвицнув віслюк, чи став би я на нього подавати до суду?»
Мистецтво ставити запитання, яке саме Сократ поклав в основу ведення суперечок, він порівнював з мистецтвом повитухи і називав його майєвтикою, тобто мистецтвом, знання якого допомагає народженню нової думки.
Іншу модель суперечки - суперечки заради перемоги - репрезентували у Стародавній Греції софісти. Вони вважали, що за допомогою мистецтва спору можна довести будь-яке положення, яким би нісенітним воно не було.
Спочатку слово «софіст» означало людину освічену, талановиту, яка проявила себе у певній діяльності. Наприкінці V ст. софістами стали називати платних учителів мудрості. Мета їх роботи полягала в навчанні учнів різноманітним хитрощам та прийомам обдурювання співрозмовників. Т
Шопенгауер, як і Кант, розглядав діалектику як «мистецтво сперечатися або вести бесіду». На його думку, предметом її повинна бути «сумісна діяльність двох розумних істот, які думають разом, а звідти неодмінно випливає суперечка, тобто духовна боротьба, якщо тільки вони не погоджуються поміж собою, як вивірені годинники».
Діалектика, на відміну від логіки, яка, за Шопенгауером, є апріорною наукою, може бути лише апостеріорною наукою. її базою є емпіричний досвід комунікації. Основний тип комунікації, який розглядає Шопенгауер, - це суперечка, метою якої завжди є не просто відстоювання своєї думки, переконання співрозмовника в її слушності, а саме перемога. Як бачимо, у цьому німецький філософ не підтримує точку зору Аристотеля. Він вважає, що природним для будь-якої людини є бажання виглядати завжди правою. У спорі сперечальник передусім буде шукати помилку не в своїх міркуваннях, а в міркуваннях співрозмовника, і навряд чи одразу ж погодиться з критикою своєї позиції. «Нехай я визнаю супротивника правим, як тільки він насправді таким буде, але він навряд чи зробить те саме у зворотному випадку, а навпаки, буде вести справу реr nefas: отже, і я повинен робити так само», - підводить підсумки німецький філософ.
Щоб допомогти людині у складних ситуаціях спорів бути завжди правою, Шопенгауер розробив і дослідив спеціальні прийоми та хитрощі, які поєднав у своєму вченні, котре назвав «еристичною діалектикою».
Як бачимо, теорія та практика мистецтва суперечки цікавили спеціалістів протягом багатьох століть. У наш час ця проблематика не втратила своєї актуальності.
Розбудова правової держави надає кожній людині реальне право на власну думку, на раціональну суперечку, на діалог. Новий комунікативний простір потребує рівноцінних співрозмовників, які не залежать один від одного і можуть відстоювати в активних комунікативних процесах власну позицію.
Проте культура сучасних суперечок іноді не витримує ніякої критики. Співрозмовники не можуть чітко висловити свою позицію, побудувати аргументацію, грамотно розкритикувати позицію супротивника, знайти елементарні помилки як в своїх висловлюваннях, так і у висловлюваннях опонента, не володіють прийомами ведення різноманітних суперечок тощо. У зв'язку з цим оволодіння мистецтвом суперечки стає одним з актуальних завдань для широкого кола спеціалістів, професійна діяльність яких пов'язана з впливом на людей через різноманітні види комунікацій, зокрема суперечку: юристів, менеджерів, політиків, педагогів, журналістів тощо. Не буде перебільшенням сказати, що у сучасному суспільстві не можна бути професійним комунікатором, не знаючи основ теорії та практики мистецтва суперечки.
Суперечку можна визначити як процес обміну протилежними думками.
Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона активно відстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника. Якщо немає такого зіткнення думок, то немає і самого спору, а є якась інша форма комунікації. Так, наприклад, проповідь, молитва, лекція, доповідь не є суперечками. Якщо аргументація з приводу якогось питання спрямована на людей, які нейтрально або позитивно (тобто некритично) ставляться до неї, то немає ніяких підстав вважати цю комунікативну ситуацію суперечкою.
Отже, суперечка - це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення до позиції співрозмовника, що виражається в її критичній оцінці.
Обов'язковими учасниками суперечки є пропонент, опонент і аудиторія.
Пропонент - це той, хто висуває, обстоює деяку тезу. Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.
Опонент - другий обов'язковий учасник суперечки. Це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент. Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але може бути й така ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.
Аудиторія - третій, колективний суб'єкт суперечки. Це не пасивна маса людей, а колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється. Вона є основним об'єктом аргументативного впливу в спорі.
Можна виділити декілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути дискусією, полемікою, диспутом або дебатами.
Дискусія (від лат. (discussio - дослідження, розгляд) - це публічна суперечка, мета якої полягає у з'ясуванні й порівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання. Дискусію можна також кваліфікувати як своєрідний спосіб пізнання. Вона дозволяє краще зрозуміти те, що не є достатньо чітким і зрозумілим. Навіть якщо учасники дискусії не приходять до спільного висновку, все ж таки взаєморозуміння між протилежними сторонами посилюється. Безпосередня мета дискусії - це досягнення консенсусу між учасниками суперечки стосовно проблеми, що обговорюється. У зв'язку з цим застосування некоректних прийомів, спрямованих на обдурювання співрозмовника, в такій суперечці заборонене. У протилежному випадку дискусія може припинитися і виникне конфліктна ситуація.
Унікальним прикладом такого виду суперечки є дискусія, яка відбулася між двома видатними фізиками Н. Бором та А. Ейнштейном. Ця дискусія тривала протягом декількох десятиліть. Вони сперечалися і усно, і письмово, і на відстані, і при зустрічі. Іноді суперечка була по-академічному строгою, а інколи була схожою на вибух.
Причина дискусії полягала в обговоренні проблематики квантової механіки, із створенням якої значно змінилися погляди фізиків на оточуючий світ. Дискусія викликала значний інтерес серед науковців: за нею уважно слідкували, в ній брали участь найвидатніші вчені - соратники Бора й Ейнштейна. Відомий голландський фізик Пауль Еренфест був «секундантом» суперечки. Він допомагав організовувати зустрічі між сперечальниками, вів їхнє листування, стимулював до активних дій.
У цій дискусії не було переможців. Ніхто нікого не переконав. Кожний з учасників залишився на своїй позиції.
А. Ейнштейн помер раніше Н. Бора на сім років. Однак Бор до останнього продовжував подумки сперечатися зі своїм опонентом. Саме про це свідчить одна цікава подробиця його життя. Останній малюнок, який Бор зробив на дошці в кабінеті за день до смерті, відтворював ейнштейнівський «ящик з фотоном», розмірковувати з приводу якого Бор, мабуть, ще продовжував.
Казнь Брунгильды. Гравюра с полотна Эмиля Байара. Частн. кол.
Этот способ казни — один из самых древних в истории цивилизации. За семь веков до Рождества Христова самый могущественный царь Ассирии Ашурбанипал славился тем, что отдавал своих пленников на растерзание огромным догам. Так же поступали египтяне, только они предпочитали крокодилов.
Ранавалона I, королева Мадагаскара, известная своей жестокостью и прозванная «Нероном в юбке», тоже питала страсть к рептилиям. До самой своей смерти в 1861 году королева казнила в среднем по десять тысяч человек ежегодно; чаще всего приговоренных бросали в реки, кишащие крокодилами. Из века в век приговоренных к смерти съедали, калечили, раздавливали, в зависимости от того, какое животное применялось для казни.
Удушение змеей. Гравюра. XIX в. Частн. кол.
В Карфагене и Индии приговоренных затаптывали слоны. В начале XIX века ученый, писатель и путешественник Дюмон д’Юрвиль рассказал в своей знаменитой книге «Путешествие вокруг света», как на Цейлоне ему довелось присутствовать на казни с участием специально обученных слонов: они подбрасывали жертв в воздух и разрывали падающее тело бивнями. Отдать на растерзание собакам всегда считалось одним из самых оскорбительных и унизительных способов казни, который широко применялся по всему миру. На Востоке, в Китае, Японии, Африке и даже в Европе.
Во время завоевательных походов испанцы «экспортировали» практику растерзания зверями, отдав на съедение сотни инков и ацтеков. У германцев один из принятых способов казни, которой подвергались в основном женщины, заключался в том, что осужденную привязывали за волосы к необъезженной лошади, которая таскала за собой жертву до наступления ее смерти. Меровинги и франки время от времени тоже прибегали к такой пытке. История Франции хранит память о королеве Австразии Брунгильде, которую казнили таким образом в 613 году по приказу Хлодвига II, сына ее злейшего врага королевы Фредегонды. Правда, некоторые историки считают, что ее разорвали на части при помощи четырех лошадей. Какая разница! Это ведь тоже «звериная» казнь. Франция и Англия широко ее использовали против отцеубийц. В Индии лошадей заменяли быки или слоны. В Азии и на Востоке, как и в Африке, нередко использовали верблюдов. Напомним, что именно к верблюду главарь банды и похититель людей Хиссен Хабре, в свое время бывший президентом Чада, привязал и обрек на гибель командующего Галопена, которого французское правительство послало заплатить выкуп за пленных. Киргизы, гунны, монголы на протяжении веков казнили приговоренных, привязывая их к хвостам лошадей. В Европе в XVII веке подобные способы казни хоть и редко, но все еще применялись. Самый известный случай связан с именем Мазепы.
Святая Бландина, терзаемая львами. Гравюра. XIX в. Частн. кол.
Христиане, отданные на растерзание львам в лионском амфитеатре. Гравюра Феликса Филиппото. Частн. кол.
Юный паж польского короля Яна-Казимира V родился в Малороссии и, по слухам, был воспитан иезуитами. Как бы то ни было, но при польском дворе жизнь он вел самую распутную. Один польский аристократ застал Мазепу со своей женой. Осужденного раздели, обмазали дегтем и привязали к спине необузданного жеребца, который вопреки ожиданиям привез Мазепу на Украину. Спасенный казаками, Мазепа пошел служить и в 1687 году был избран гетманом. Петр I поручил ему защищать границы от набегов татар, но Мазепа предан его, продавшись шведскому королю Карлу XII. После поражения шведов Мазепа покончил жизнь самоубийством. Казнь Мазепы вдохновила многих писателей — от Байрона до Виктора Гюго, — и художников — Ораса Верне, Девильи, Шассерьо. Профессор Мюллер Александр, капитан-инструктор оттоманской кавалерии, пишет, что еще в XIX веке турки засовывали кошек еврейкам в широкие панталоны.
Особым пристрастием к «звериным» казням прославились римляне. Казнь «leceus», в переводе с латинского — «утопление», заключалась в следующем: перед тем как бросить в воду приговоренного, его зашивали в кожаный мешок с обезьяной, петухом, собакой, кошкой или змеей. Выбранное в строгом соответствии с символическим значением животное терзало приговоренного, нанося ему глубокие раны.
Казнь через растерзание животными была совершенно законной и четко отлаженной.
Такие казни были частью представлений в амфитеатрах и цирках по всей империи, и, считается, что они восходят к древней карфагенской традиции.
Первоначально так казнили только чужеземцев и дезертиров из римской армии. Но вскоре этот метод был взят на вооружение для ужесточения казней рабов. Со временем растерзание зверями становится самой гнусной и позорной казнью, которая предназначалась преступникам, бандитам, провинившимся рабам, а позднее христианам. И хотя именно с последними обычно связывают данный способ умерщвления, он никогда не был исключительной привилегией христиан, ибо задолго до их появления входил в число традиционных видов высшей меры наказания.
Обычно, перед тем как на арену выпускали звер
В качестве импровизированных палачей на арене выступали львы, пантеры, леопарды, тигры, медведи, гиены, волки и даже собаки. Всех их предварительно морили голодом и озлобляли. Животных выводили на арену в строго установленном порядке. У публики — иногда на трибунах собиралось до ста тысяч человек — были свои предпочтения: одним нравились крупные кошачьи, обычно быстро убивавшие своих жертв, другим — медведи, убивавшие медленно.
Третьи предпочитали слонов и быков, убивавших людей, затаптывая их или подбрасывая в воздух. Обнаженную Дирку привязали к взбесившемуся быку. Героиню романа «Камо грядеши» Лигиву привязали к туру. Некоторые питали особое пристрастие к волкам, гиенам и бойцовским собакам, известным своей жестокостью: они долго и яростно терзают жертву, таскают ее по песку, нещадно калеча, но не убивая. Зачастую приговоренные, утратившие, по словам Марциала, «всякое подобие человеческой формы», до самого конца пребывали в сознании.
Случалось, что животные сжирали приговоренных наполовину и, насытившись, оставляли своих жертв живыми — в конце представления их добивали мечом.
Убивали приговоренных не только крупные хищники. На арену выводили кабанов, коров и даже баранов, как в Лионе, во время погромов христиан в 77 году. В христианском мартирологе описываются самые невероятные случаи, как, например, история Андрокла: его пощадил лев, которому он когда-то вытащил из лапы занозу. Когда на Андрокла напустили гепардов, лев убил их. Друз, главный устроитель игр, подарил Андроклу льва-защитника. Знаменитую Бландину тоже пощадили львы. Тогда, подвесив в сетке, ее отдали на растерзание быку. В царствование Адриана Фаустин и Иовита познали милосердие четырех голодных львов, как и Юлиан, которому на арене амфитеатра Антиоха дикие звери лизали ноги. Епископа Игнация львы задушили, но тело его не тронули, не нанеся ему ни единой раны. На нескольких чудом уцелевших — и не важно, реальны или вымышлены их истории — сколько приходится убитых? Никто не знает точной цифры. Большинство авторов и историков древнего мира склоняются к ста тысячам. Грегуар в «Истории Римской империи» пишет о десяти тысячах, но с учетом существующих данных эта цифра кажется явно заниженной.
Появившись задолго до христианства, казнь при помощи диких зверей просуществовала вплоть до V века нашей эры.
За эти семь веков данный тип казни пользовался то большей, то меньшей популярностью, менялась и процедура. Осужденных отдавали зверям на растерзание поодиночке или целыми группами, их связывали или оставляли свободными, но никогда не давали оружия. Со временем, чтобы продлить борьбу и агонию, их стали вооружать ножами. Некоторым удавалось убить зверя, иногда даже двух, но выйти из схватки победителем было невозможно. Отсрочка лишь подогревала интерес зрителей к казни. Постепенно смерть стала частью умело поставленного театрального действа, в котором выход на сцену животных и жертвы означал развязку. К примеру, человека наряжали Гераклом, давали ему дубину в руки и оставляли наедине с быком, который неизменно добивал его в последнем акте.
Историк Юбер Монтейе пишет, что в театральных пьесах, игравшихся профессиональными актерами, нередко участвовали приговоренные к казни женщины, которые по логике пьесы в финале «отдавались» животным, в частности медведям или ослам, символизирующих похотливость. Если соитие со зверем не убивало несчастных, их незаметно душили на сцене.
Сожалея о тех, кто умер в невыразимых муках, напомним и об участи животных. Их использовали не только как палачей, но и в боях против гладиаторов, в схватках с другими хищниками и на театрализованных охотах в Колизее.
Весь мир поставлял Риму хищников. Многие историки полагают, что животных, собранных для одной такой охоты, с лихвой хватило бы на все зоопарки Европы. Ролан Оге приводит несколько установленных цифр: во время игр в честь открытия Колизея было убито девять тысяч привезенных из Африки животных, а если верить Светонию, однажды в течение дня публике были показаны и сразу убиты пять тысяч диких зверей. Историк заключает: «Рим изменил фауну целого континента, тут нечему удивляться: на протяжении семи столетий с него вывозили всех четвероногих, подходивших для представлений в амфитеатрах».
Суд тигров
Как пишет Артюр Манжен, азиатские и восточные деспоты часто делали исполнителями своей монаршей воли львов, пантер и тигров. Нередко животных, в частности тигров, возводили в ранг судей. Безоружного человека выводили к полудюжине судей-хищников. «Если он был виновен, эти честные, но голодные «судьи» приговаривали его и пожирали. Если они были сыты или обвиняемый не казался им аппетитным, они его не трогали, этот факт воспринимался как доказательство в пользу его невиновности, и обычно осужденного освобождали». Голландскому путешественнику Страворинусу в XVIII веке довелось присутствовать в Индии на одном из таких судилищ. Он рассказывает, что приговоренного бросили в яму к «судьям», ему повезло — он упал на спину самого крупного тигра. «Хищник был мощный, и человек уцепился за его загривок. Другие тигры были настроены отнюдь не дружелюбно, но не осмелились напасть на осужденного, благодаря счастливой случайности оседлавшего их собрата». Впрочем, несчастного вопреки традиции все равно убили стражники.
В той же Индии в 1812 году в провинции Бенгалия двух осужденных отдали тигру. Одного он загрыз сразу, а второму после двух часов ожесточенной борьбы удалось-таки убить «судью» тупым кинжалом. Повелитель не только помиловал храбреца, но и осыпал его почестями и подарками. Подобные «дуэли» просуществовали в некоторых частях Индии и Индокитая до середины XIX века: тигра почитали ангелом смерти, вершащим правосудие по воле богов.
Извращенные умы без устали искали все новые способы казней, не оставили они без внимания и некогда многочисленных хищных птиц. Не сам ли Зевс подал им пример, приковав титана Прометея, хранителя огня и создателя человеческой расы, к скале на Кавказе, где орел каждое утро клювом терзал его печень?
Растерзание птицами предусматривалось и в своде законов Ману, определявшем уклад первобытного индийского общества. Закопанные по плечи, а иногда по подбородок приговоренные не могли отогнать стервятников, которые нередко приступали к пиру, когда жертва была еще жива. Чаще всего такая участь ждала посаженных на кол и распятых, чьи страдания усугубляли «самые дерзкие хищники, которые вцеплялись им в головы и выклевывали глаза острыми, как кинжалы, клювами», — пишет Жанин Обуайе в книге «Повседневная жизнь Индии до VII века». На самом деле все казнимые, еще живые или уже мертвые, подвергались нападениям птиц: грифов, коршунов и прочих стервятников на Востоке, ворон и воронов в Европе. Вспомним описания тысяч ворон, кружащих в небе над Монфоконом с обагренными кровью клювами. Убивая сородичей, человек использовал все виды животных, в том числе рептилий, ящеров, грызунов и даже насекомых.
Жрецов Омона из Напаты (сегодня это территория Эфиопии) по приказу фараона Эргамена бросили крокодилам. Викинга Рагнара Лодброга замуровали заживо в бочке со змеями. Во Франции, Голландии и Англии весьма распространенная пытка состояла в том, что на голый живот приговоренного ставили перевернутый котел или клетку и запускали туда крыс, ласк или сонь. На котле или в клетке разводили огонь, животные впадали в панику и, чтобы спастись, прогрызали живот жертвы, залезая в его внутренности. Именно так были казнены десятки католиков в голландском городе Хорн.
В Центральной и Латинской Америке, а также в некоторых районах Африки самой ужасной была казнь, когда человека отдавали на съедение мелким перепончатокрылым, более известным как муравьи. Миллионы муравьев сжирали все на своем пути и за двое суток запросто расправлялись с целой лошадью, оставляя от нее голый остов. В середине XVIII века «муравьиная казнь» существовала в Марокко, Уругвае, Гвинее, а на землях индейцев Аризоны — вплоть до XIX века. В то же время французские анархисты, заключенные колоний на островах Спасения, умирали такой же медленной смертью. В июне 1893 года газета «Эклер» публиковала отрывки одного тайно отправленного с каторги письма: «Вы увидите — это невероятно, но вы увидите человека, привязанного к дереву, у подножия которого расположен муравейник. Охранники обмазывают его ноги сахарным сиропом, чтобы привлечь муравьев-маниоков с острыми и мощными усиками…»
Не были забыты и летающие насекомые. За 1500 лет до Рождества Христова хетты отдавали потрошителей ульев на растерзание пчелам. Восемнадцать веков спустя в Риме император Юлиан Отступник возобновил эту практику с осами.
Может, хотя бы рыбы избежали развращенного воображения законников и истязателей? Как бы не так! Для казней, конечно, использовали пираний и акул, но главным образом мурен-угрей, достигающих двух метров в длину. У этих прожорливых и беспощадных рыб мощные челюсти и острые зубы. Римляне выращивали их ради нежнейшего мяса. Диоклетиан, владевший несколькими аквариумами, часто кормил своих рыб человечиной. Он подражал в этом Ведию Поллиону, римскому гастроному, знаменитому своей жестокостью к рабам, который двумя веками раньше наказывал так за малейшую провинность. Однажды, когда Август ужинал у него, Поллион сбросил в аквариум раба, разбившего чашу. Император возму
>>>>>Фисгармония вроде. >>>Физроялия. >> >>Физраствор ващще. >Физручку бы щас...
У ей мощщные отложкния на бёдрах и ягодицах,
через треники отчотливо видно.
Исламский священнослужитель рассказал о неподвижности Земли относительно Солнца
Шейх Бандар аль-Хайбари поделился своей теорией в день рождения Галилео Галилея
В одном из учебных заведений в Саудовской Аравии мулла рассказал студентам о неподвижности Земли относительно Солнца, сообщает Al Arabiya. Видео, на котором Шейх Бандар аль-Хайбари пытается доказать свою теорию на наглядном примере, было опубликовано в интернете и активно обсуждалось пользователями Twitter.
Вначале он пытался доказать отсутствие вращения Земли цитатами из религиозной литературы, а затем решил объяснить свою позицию на конкретном примере — полете из Египта в Китай на самолете.
«Если Земля вращается, Китай также будет вращаться и самолет никогда не долетит до него», — выразил уверенность Шейх Бандар аль-Хайбари.
kardamon, 18-02-2015 08:44:39
блеатство
23406159Пробрюшливое жорло, 18-02-2015 08:44:43
чотка
23406160терь каньтрольный
Пробрюшливое жорло, 18-02-2015 08:44:55
а то кыыыык патрут
23406161kardamon, 18-02-2015 08:45:14
вилка хуйкаво-понабежалово
23406162kardamon, 18-02-2015 08:45:47
пыщ-перепыщ
23406163kardamon, 18-02-2015 08:46:04
тихо то как...
23406164Пробрюшливое жорло, 18-02-2015 08:46:13
ответ на: vova53 [87]
>Фисгармония вроде.
23406165kardamon, 18-02-2015 08:46:15
ляпота
23406166kardamon, 18-02-2015 08:46:29
бздынь
23406167kardamon, 18-02-2015 08:46:37
ык
23406168kardamon, 18-02-2015 08:46:47
23406169Пробрюшливое жорло, 18-02-2015 08:46:47
(россмаревое зобор в бенокаль)
23406170vova53, 18-02-2015 08:46:50
ответ на: Фаллос на крыльях [90]
Волосы у артиста свалялиь от неполноценного питания,
23406171чо он там может есть?
Маис какой-либо, ну сорго - накрайняк.
Пробрюшливое жорло, 18-02-2015 08:47:04
дажы дальщи забора
23406172kardamon, 18-02-2015 08:47:12
вот
23406173Фаллос на крыльях, 18-02-2015 08:47:36
три кола
23406175Херасука Пиздаябаси, 18-02-2015 08:47:54
Говорячи сьогодні про мистецтво суперечки, треба зазначити, що його корені сягають глибокої давнини. Теорія та практика суперечок мають цікаву історію і давні традиції. Ще античні мислителі звернули увагу на роль та місце суперечок у спілкуванні людей. Вони намагалися дослідити різноманітні види суперечок, з'ясувати основні правила їх проведення, визначити притаманні їм помилки та хитрощі.
23406177Якщо історія, філософія та мистецтво у Стародавній Греції мали одну покровительку - музу Кліо, то мистецтво суперечки охороняли дві богині, дві Ериди (від еridzo - сперечаюся), яких називали богинями спору. Ерид було дві, бо греки відрізняли суперечку «конструктивну», спрямовану на досягнення істини, від суперечки «конфліктної», метою якої є не з'ясування істини, а боротьба з противником і перемога в цій боротьбі (агоне, звідси й українське слово «агонія» - боротьба зі смертю).
Відповідно до цього греки навіть термінологічно розрізняли дві моделі спору: спір заради істини вони називали діалектичною суперечкою, а спір заради перемоги, атональний спір - еристичною суперечкою.
Визнаним майстром діалектичної суперечки у Стародавній Греції вважався Сократ (бл. 470-399 рр. до н. є.), який у своїх бесідах за допомогою влучно поставлених запитань намагався відшукати істину. Відповідаючи на запитання, співрозмовник Сократа висловлював певну думку з поставленої проблеми, яка співставлялася із фактами, свідченнями та іншими вже доведеними істинами. Завдання самого Сократа якраз і полягало в тому, щоб показати суперечність думок учасників спору із твердженнями, які вони висловили раніше, і на підставі цього спростувати їх.
Для ілюстрації наведемо такий приклад. Припустимо, що вас цікавить питання: чи є обман злом? Більшість, звичайно, дасть стверджувальну відповідь. Однак, якщо йдеться про обман ворога на війні та інші складні випадки, то доведеться визнати, що не завжди обман кваліфікується як зло. Такий самий аналіз можна провести, досліджуючи якісь інші складні проблеми. Так, наприклад, Сократ у діалозі Платона «Федр» з'ясовує питання, яким повинен бути оратор.
Сократ. Щоб промова була доброю, прекрасною, невже розум оратора не повинен осягнути істину того, про що він збирається говорити?
Федр. Про це, милий Сократе, я чув так: тому, хто має намір стати оратором, немає необхідності розуміти, що дійсно справедливо, - достатньо знати те, що здається справедливим більшості, яка буде судити. Те ж саме стосується і того, що насправді є добрим і прекрасним, - достатньо знати, що таким вважається. Саме так можна переконати, а не за допомогою істини.
Сократ. Думка не є нікчемною, Федре, якщо так говорять розумні люди, але потрібно розглянути, чи є в ній смисл. Тому не можна залишити без уваги те, що ти зараз сказав.
Федр. Ти маєш рацію.
Сократ. Розглянемо це таким чином.
Федр. Яким?
Сократ. Наприклад, я б переконував тебе купити коня, щоб боротися із ворогом, до того ж ми с тобою обидва не знали б, що таке кінь, та й про тебе я знав би лише те, що Федр вважає конем свійську тварину з великими вухами...
Федр. Це було б смішно, Сократе.
Сократ. Поки ще ні, але так було б, якщо б я став серйозно тебе переконувати, склавши похвальне слово віслюкові, назвавши його конем і стверджуючи, що потрібно мати цю скотину не тільки вдома, а й у поході, тому що вона знадобиться у битві для перевезення вантажу і ще для багатьох справ.
Федр. Це було б зовсім смішно!
Сократ. А хіба не краще те, що є смішним та милим, ніж те, що є страшним та ворожим?
Федр. Це очевидно.
Сократ. Так ось, коли оратор, який не знає, що таке добро, а що - зло, виступить перед такими самими громадянами з метою їх переконати, до того ж буде розхвалювати не тільки віслюка, видаючи його за коня, а й зло, видаючи його за погане замість доброго, які, на твою думку, плоди принесе згодом посів його красномовства?
Федр. Напевно, не дуже гарні.
Діоген Лаертський розповідав, що Сократ у спорах, як правило, був сильнішим за своїх опонентів, тому його дуже часто били і тягали за волосся, а ще частіше сміялися та глузували з нього. Він приймав усе це, не .ображаючись. Одного разу Сократ, навіть отримавши стусана, стримався і нічого не заподіяв людині, яка це вчинила. Оточуючим він пояснив свій вчинок так: «Якщо б мене хвицнув віслюк, чи став би я на нього подавати до суду?»
Мистецтво ставити запитання, яке саме Сократ поклав в основу ведення суперечок, він порівнював з мистецтвом повитухи і називав його майєвтикою, тобто мистецтвом, знання якого допомагає народженню нової думки.
Іншу модель суперечки - суперечки заради перемоги - репрезентували у Стародавній Греції софісти. Вони вважали, що за допомогою мистецтва спору можна довести будь-яке положення, яким би нісенітним воно не було.
Спочатку слово «софіст» означало людину освічену, талановиту, яка проявила себе у певній діяльності. Наприкінці V ст. софістами стали називати платних учителів мудрості. Мета їх роботи полягала в навчанні учнів різноманітним хитрощам та прийомам обдурювання співрозмовників. Т
Пробрюшливое жорло, 18-02-2015 08:47:59
далекоооооо тибя видадь ®
23406179Фаллос на крыльях, 18-02-2015 08:48:36
ответ на: vova53 [113]
>Волосы у артиста свалялиь от неполноценного питания,
23406180>чо он там может есть?
>Маис какой-либо, ну сорго - накрайняк.
я забыл, имя маисей произошло от маиса иль наебород?
Рихтер, 18-02-2015 08:48:38
рида с празднекаме и привед!
23406181vova53, 18-02-2015 08:48:49
ответ на: Пробрюшливое жорло [107]
>>Фисгармония вроде.
23406182Физроялия.
Херасука Пиздаябаси, 18-02-2015 08:49:29
Шопенгауер, як і Кант, розглядав діалектику як «мистецтво сперечатися або вести бесіду». На його думку, предметом її повинна бути «сумісна діяльність двох розумних істот, які думають разом, а звідти неодмінно випливає суперечка, тобто духовна боротьба, якщо тільки вони не погоджуються поміж собою, як вивірені годинники».
23406184Діалектика, на відміну від логіки, яка, за Шопенгауером, є апріорною наукою, може бути лише апостеріорною наукою. її базою є емпіричний досвід комунікації. Основний тип комунікації, який розглядає Шопенгауер, - це суперечка, метою якої завжди є не просто відстоювання своєї думки, переконання співрозмовника в її слушності, а саме перемога. Як бачимо, у цьому німецький філософ не підтримує точку зору Аристотеля. Він вважає, що природним для будь-якої людини є бажання виглядати завжди правою. У спорі сперечальник передусім буде шукати помилку не в своїх міркуваннях, а в міркуваннях співрозмовника, і навряд чи одразу ж погодиться з критикою своєї позиції. «Нехай я визнаю супротивника правим, як тільки він насправді таким буде, але він навряд чи зробить те саме у зворотному випадку, а навпаки, буде вести справу реr nefas: отже, і я повинен робити так само», - підводить підсумки німецький філософ.
Щоб допомогти людині у складних ситуаціях спорів бути завжди правою, Шопенгауер розробив і дослідив спеціальні прийоми та хитрощі, які поєднав у своєму вченні, котре назвав «еристичною діалектикою».
Як бачимо, теорія та практика мистецтва суперечки цікавили спеціалістів протягом багатьох століть. У наш час ця проблематика не втратила своєї актуальності.
Розбудова правової держави надає кожній людині реальне право на власну думку, на раціональну суперечку, на діалог. Новий комунікативний простір потребує рівноцінних співрозмовників, які не залежать один від одного і можуть відстоювати в активних комунікативних процесах власну позицію.
Проте культура сучасних суперечок іноді не витримує ніякої критики. Співрозмовники не можуть чітко висловити свою позицію, побудувати аргументацію, грамотно розкритикувати позицію супротивника, знайти елементарні помилки як в своїх висловлюваннях, так і у висловлюваннях опонента, не володіють прийомами ведення різноманітних суперечок тощо. У зв'язку з цим оволодіння мистецтвом суперечки стає одним з актуальних завдань для широкого кола спеціалістів, професійна діяльність яких пов'язана з впливом на людей через різноманітні види комунікацій, зокрема суперечку: юристів, менеджерів, політиків, педагогів, журналістів тощо. Не буде перебільшенням сказати, що у сучасному суспільстві не можна бути професійним комунікатором, не знаючи основ теорії та практики мистецтва суперечки.
Фаллос на крыльях, 18-02-2015 08:49:40
какляцкое гвоно не розумею,
23406185вот понапиздили слофф и букоф, колхозане ебаные
Херасука Пиздаябаси, 18-02-2015 08:50:00
Суперечку можна визначити як процес обміну протилежними думками.
23406187Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона активно відстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника. Якщо немає такого зіткнення думок, то немає і самого спору, а є якась інша форма комунікації. Так, наприклад, проповідь, молитва, лекція, доповідь не є суперечками. Якщо аргументація з приводу якогось питання спрямована на людей, які нейтрально або позитивно (тобто некритично) ставляться до неї, то немає ніяких підстав вважати цю комунікативну ситуацію суперечкою.
Отже, суперечка - це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення до позиції співрозмовника, що виражається в її критичній оцінці.
Обов'язковими учасниками суперечки є пропонент, опонент і аудиторія.
Пропонент - це той, хто висуває, обстоює деяку тезу. Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.
Опонент - другий обов'язковий учасник суперечки. Це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент. Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але може бути й така ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.
Аудиторія - третій, колективний суб'єкт суперечки. Це не пасивна маса людей, а колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється. Вона є основним об'єктом аргументативного впливу в спорі.
Можна виділити декілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути дискусією, полемікою, диспутом або дебатами.
Дискусія (від лат. (discussio - дослідження, розгляд) - це публічна суперечка, мета якої полягає у з'ясуванні й порівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання. Дискусію можна також кваліфікувати як своєрідний спосіб пізнання. Вона дозволяє краще зрозуміти те, що не є достатньо чітким і зрозумілим. Навіть якщо учасники дискусії не приходять до спільного висновку, все ж таки взаєморозуміння між протилежними сторонами посилюється. Безпосередня мета дискусії - це досягнення консенсусу між учасниками суперечки стосовно проблеми, що обговорюється. У зв'язку з цим застосування некоректних прийомів, спрямованих на обдурювання співрозмовника, в такій суперечці заборонене. У протилежному випадку дискусія може припинитися і виникне конфліктна ситуація.
Унікальним прикладом такого виду суперечки є дискусія, яка відбулася між двома видатними фізиками Н. Бором та А. Ейнштейном. Ця дискусія тривала протягом декількох десятиліть. Вони сперечалися і усно, і письмово, і на відстані, і при зустрічі. Іноді суперечка була по-академічному строгою, а інколи була схожою на вибух.
Причина дискусії полягала в обговоренні проблематики квантової механіки, із створенням якої значно змінилися погляди фізиків на оточуючий світ. Дискусія викликала значний інтерес серед науковців: за нею уважно слідкували, в ній брали участь найвидатніші вчені - соратники Бора й Ейнштейна. Відомий голландський фізик Пауль Еренфест був «секундантом» суперечки. Він допомагав організовувати зустрічі між сперечальниками, вів їхнє листування, стимулював до активних дій.
У цій дискусії не було переможців. Ніхто нікого не переконав. Кожний з учасників залишився на своїй позиції.
А. Ейнштейн помер раніше Н. Бора на сім років. Однак Бор до останнього продовжував подумки сперечатися зі своїм опонентом. Саме про це свідчить одна цікава подробиця його життя. Останній малюнок, який Бор зробив на дошці в кабінеті за день до смерті, відтворював ейнштейнівський «ящик з фотоном», розмірковувати з приводу якого Бор, мабуть, ще продовжував.
Фаллос на крыльях, 18-02-2015 08:50:08
ответ на: vova53 [121]
>>>Фисгармония вроде.
23406188>Физроялия.
Физраствор ващще.
Фаллос на крыльях, 18-02-2015 08:51:14
щя иппондса закроют за партяны на говномуве,
23406190не по-имперски это
vova53, 18-02-2015 08:51:57
ответ на: Фаллос на крыльях [119]
Я тока помню , что Моисей - Мозя будет ласкательно.
23406191Самасвал, 18-02-2015 08:52:10
ответ на: Фаллос на крыльях [125]
>>>>Фисгармония вроде.
23406192>>Физроялия.
>
>Физраствор ващще.
Физручку бы щас...
Херасука Пиздаябаси, 18-02-2015 08:52:12
Умерщвление при помощи животных
23406193Казнь Брунгильды. Гравюра с полотна Эмиля Байара. Частн. кол.
Этот способ казни — один из самых древних в истории цивилизации. За семь веков до Рождества Христова самый могущественный царь Ассирии Ашурбанипал славился тем, что отдавал своих пленников на растерзание огромным догам. Так же поступали египтяне, только они предпочитали крокодилов.
Ранавалона I, королева Мадагаскара, известная своей жестокостью и прозванная «Нероном в юбке», тоже питала страсть к рептилиям. До самой своей смерти в 1861 году королева казнила в среднем по десять тысяч человек ежегодно; чаще всего приговоренных бросали в реки, кишащие крокодилами. Из века в век приговоренных к смерти съедали, калечили, раздавливали, в зависимости от того, какое животное применялось для казни.
Удушение змеей. Гравюра. XIX в. Частн. кол.
В Карфагене и Индии приговоренных затаптывали слоны. В начале XIX века ученый, писатель и путешественник Дюмон д’Юрвиль рассказал в своей знаменитой книге «Путешествие вокруг света», как на Цейлоне ему довелось присутствовать на казни с участием специально обученных слонов: они подбрасывали жертв в воздух и разрывали падающее тело бивнями. Отдать на растерзание собакам всегда считалось одним из самых оскорбительных и унизительных способов казни, который широко применялся по всему миру. На Востоке, в Китае, Японии, Африке и даже в Европе.
Во время завоевательных походов испанцы «экспортировали» практику растерзания зверями, отдав на съедение сотни инков и ацтеков. У германцев один из принятых способов казни, которой подвергались в основном женщины, заключался в том, что осужденную привязывали за волосы к необъезженной лошади, которая таскала за собой жертву до наступления ее смерти. Меровинги и франки время от времени тоже прибегали к такой пытке. История Франции хранит память о королеве Австразии Брунгильде, которую казнили таким образом в 613 году по приказу Хлодвига II, сына ее злейшего врага королевы Фредегонды. Правда, некоторые историки считают, что ее разорвали на части при помощи четырех лошадей. Какая разница! Это ведь тоже «звериная» казнь. Франция и Англия широко ее использовали против отцеубийц. В Индии лошадей заменяли быки или слоны. В Азии и на Востоке, как и в Африке, нередко использовали верблюдов. Напомним, что именно к верблюду главарь банды и похититель людей Хиссен Хабре, в свое время бывший президентом Чада, привязал и обрек на гибель командующего Галопена, которого французское правительство послало заплатить выкуп за пленных. Киргизы, гунны, монголы на протяжении веков казнили приговоренных, привязывая их к хвостам лошадей. В Европе в XVII веке подобные способы казни хоть и редко, но все еще применялись. Самый известный случай связан с именем Мазепы.
Святая Бландина, терзаемая львами. Гравюра. XIX в. Частн. кол.
Христиане, отданные на растерзание львам в лионском амфитеатре. Гравюра Феликса Филиппото. Частн. кол.
Юный паж польского короля Яна-Казимира V родился в Малороссии и, по слухам, был воспитан иезуитами. Как бы то ни было, но при польском дворе жизнь он вел самую распутную. Один польский аристократ застал Мазепу со своей женой. Осужденного раздели, обмазали дегтем и привязали к спине необузданного жеребца, который вопреки ожиданиям привез Мазепу на Украину. Спасенный казаками, Мазепа пошел служить и в 1687 году был избран гетманом. Петр I поручил ему защищать границы от набегов татар, но Мазепа предан его, продавшись шведскому королю Карлу XII. После поражения шведов Мазепа покончил жизнь самоубийством. Казнь Мазепы вдохновила многих писателей — от Байрона до Виктора Гюго, — и художников — Ораса Верне, Девильи, Шассерьо. Профессор Мюллер Александр, капитан-инструктор оттоманской кавалерии, пишет, что еще в XIX веке турки засовывали кошек еврейкам в широкие панталоны.
Особым пристрастием к «звериным» казням прославились римляне. Казнь «leceus», в переводе с латинского — «утопление», заключалась в следующем: перед тем как бросить в воду приговоренного, его зашивали в кожаный мешок с обезьяной, петухом, собакой, кошкой или змеей. Выбранное в строгом соответствии с символическим значением животное терзало приговоренного, нанося ему глубокие раны.
Казнь через растерзание животными была совершенно законной и четко отлаженной.
Такие казни были частью представлений в амфитеатрах и цирках по всей империи, и, считается, что они восходят к древней карфагенской традиции.
Первоначально так казнили только чужеземцев и дезертиров из римской армии. Но вскоре этот метод был взят на вооружение для ужесточения казней рабов. Со временем растерзание зверями становится самой гнусной и позорной казнью, которая предназначалась преступникам, бандитам, провинившимся рабам, а позднее христианам. И хотя именно с последними обычно связывают данный способ умерщвления, он никогда не был исключительной привилегией христиан, ибо задолго до их появления входил в число традиционных видов высшей меры наказания.
Обычно, перед тем как на арену выпускали звер
Самасвал, 18-02-2015 08:52:37
Здравствуйте!
23406194kardamon, 18-02-2015 08:53:26
*Шопенгауер, як і Кант* - Кант по-какляцки Кінт вродеп.
23406195Самасвал, 18-02-2015 08:53:56
ответ на: kardamon [131]
>*Шопенгауер, як і Кант* - Кант по-какляцки Cunt вродеп.
23406196Херасука Пиздаябаси, 18-02-2015 08:54:19
В качестве импровизированных палачей на арене выступали львы, пантеры, леопарды, тигры, медведи, гиены, волки и даже собаки. Всех их предварительно морили голодом и озлобляли. Животных выводили на арену в строго установленном порядке. У публики — иногда на трибунах собиралось до ста тысяч человек — были свои предпочтения: одним нравились крупные кошачьи, обычно быстро убивавшие своих жертв, другим — медведи, убивавшие медленно.
23406197Третьи предпочитали слонов и быков, убивавших людей, затаптывая их или подбрасывая в воздух. Обнаженную Дирку привязали к взбесившемуся быку. Героиню романа «Камо грядеши» Лигиву привязали к туру. Некоторые питали особое пристрастие к волкам, гиенам и бойцовским собакам, известным своей жестокостью: они долго и яростно терзают жертву, таскают ее по песку, нещадно калеча, но не убивая. Зачастую приговоренные, утратившие, по словам Марциала, «всякое подобие человеческой формы», до самого конца пребывали в сознании.
Случалось, что животные сжирали приговоренных наполовину и, насытившись, оставляли своих жертв живыми — в конце представления их добивали мечом.
Убивали приговоренных не только крупные хищники. На арену выводили кабанов, коров и даже баранов, как в Лионе, во время погромов христиан в 77 году. В христианском мартирологе описываются самые невероятные случаи, как, например, история Андрокла: его пощадил лев, которому он когда-то вытащил из лапы занозу. Когда на Андрокла напустили гепардов, лев убил их. Друз, главный устроитель игр, подарил Андроклу льва-защитника. Знаменитую Бландину тоже пощадили львы. Тогда, подвесив в сетке, ее отдали на растерзание быку. В царствование Адриана Фаустин и Иовита познали милосердие четырех голодных львов, как и Юлиан, которому на арене амфитеатра Антиоха дикие звери лизали ноги. Епископа Игнация львы задушили, но тело его не тронули, не нанеся ему ни единой раны. На нескольких чудом уцелевших — и не важно, реальны или вымышлены их истории — сколько приходится убитых? Никто не знает точной цифры. Большинство авторов и историков древнего мира склоняются к ста тысячам. Грегуар в «Истории Римской империи» пишет о десяти тысячах, но с учетом существующих данных эта цифра кажется явно заниженной.
Появившись задолго до христианства, казнь при помощи диких зверей просуществовала вплоть до V века нашей эры.
За эти семь веков данный тип казни пользовался то большей, то меньшей популярностью, менялась и процедура. Осужденных отдавали зверям на растерзание поодиночке или целыми группами, их связывали или оставляли свободными, но никогда не давали оружия. Со временем, чтобы продлить борьбу и агонию, их стали вооружать ножами. Некоторым удавалось убить зверя, иногда даже двух, но выйти из схватки победителем было невозможно. Отсрочка лишь подогревала интерес зрителей к казни. Постепенно смерть стала частью умело поставленного театрального действа, в котором выход на сцену животных и жертвы означал развязку. К примеру, человека наряжали Гераклом, давали ему дубину в руки и оставляли наедине с быком, который неизменно добивал его в последнем акте.
Историк Юбер Монтейе пишет, что в театральных пьесах, игравшихся профессиональными актерами, нередко участвовали приговоренные к казни женщины, которые по логике пьесы в финале «отдавались» животным, в частности медведям или ослам, символизирующих похотливость. Если соитие со зверем не убивало несчастных, их незаметно душили на сцене.
Сожалея о тех, кто умер в невыразимых муках, напомним и об участи животных. Их использовали не только как палачей, но и в боях против гладиаторов, в схватках с другими хищниками и на театрализованных охотах в Колизее.
Весь мир поставлял Риму хищников. Многие историки полагают, что животных, собранных для одной такой охоты, с лихвой хватило бы на все зоопарки Европы. Ролан Оге приводит несколько установленных цифр: во время игр в честь открытия Колизея было убито девять тысяч привезенных из Африки животных, а если верить Светонию, однажды в течение дня публике были показаны и сразу убиты пять тысяч диких зверей. Историк заключает: «Рим изменил фауну целого континента, тут нечему удивляться: на протяжении семи столетий с него вывозили всех четвероногих, подходивших для представлений в амфитеатрах».
казнь при помоще медведов, ыыыыыыыыыыыы
Mr. Tyler, 18-02-2015 08:54:22
всио изнахали цкоты, ушол курить
23406198Фаллос на крыльях, 18-02-2015 08:54:24
ответ на: vova53 [127]
>Я тока помню , что Моисей - Мозя будет ласкательно.
23406199а не мойша77
kardamon, 18-02-2015 08:55:39
жопенгауэр
23406200Херасука Пиздаябаси, 18-02-2015 08:56:48
Суд тигров
23406203Как пишет Артюр Манжен, азиатские и восточные деспоты часто делали исполнителями своей монаршей воли львов, пантер и тигров. Нередко животных, в частности тигров, возводили в ранг судей. Безоружного человека выводили к полудюжине судей-хищников. «Если он был виновен, эти честные, но голодные «судьи» приговаривали его и пожирали. Если они были сыты или обвиняемый не казался им аппетитным, они его не трогали, этот факт воспринимался как доказательство в пользу его невиновности, и обычно осужденного освобождали». Голландскому путешественнику Страворинусу в XVIII веке довелось присутствовать в Индии на одном из таких судилищ. Он рассказывает, что приговоренного бросили в яму к «судьям», ему повезло — он упал на спину самого крупного тигра. «Хищник был мощный, и человек уцепился за его загривок. Другие тигры были настроены отнюдь не дружелюбно, но не осмелились напасть на осужденного, благодаря счастливой случайности оседлавшего их собрата». Впрочем, несчастного вопреки традиции все равно убили стражники.
В той же Индии в 1812 году в провинции Бенгалия двух осужденных отдали тигру. Одного он загрыз сразу, а второму после двух часов ожесточенной борьбы удалось-таки убить «судью» тупым кинжалом. Повелитель не только помиловал храбреца, но и осыпал его почестями и подарками. Подобные «дуэли» просуществовали в некоторых частях Индии и Индокитая до середины XIX века: тигра почитали ангелом смерти, вершащим правосудие по воле богов.
Извращенные умы без устали искали все новые способы казней, не оставили они без внимания и некогда многочисленных хищных птиц. Не сам ли Зевс подал им пример, приковав титана Прометея, хранителя огня и создателя человеческой расы, к скале на Кавказе, где орел каждое утро клювом терзал его печень?
Растерзание птицами предусматривалось и в своде законов Ману, определявшем уклад первобытного индийского общества. Закопанные по плечи, а иногда по подбородок приговоренные не могли отогнать стервятников, которые нередко приступали к пиру, когда жертва была еще жива. Чаще всего такая участь ждала посаженных на кол и распятых, чьи страдания усугубляли «самые дерзкие хищники, которые вцеплялись им в головы и выклевывали глаза острыми, как кинжалы, клювами», — пишет Жанин Обуайе в книге «Повседневная жизнь Индии до VII века». На самом деле все казнимые, еще живые или уже мертвые, подвергались нападениям птиц: грифов, коршунов и прочих стервятников на Востоке, ворон и воронов в Европе. Вспомним описания тысяч ворон, кружащих в небе над Монфоконом с обагренными кровью клювами. Убивая сородичей, человек использовал все виды животных, в том числе рептилий, ящеров, грызунов и даже насекомых.
Жрецов Омона из Напаты (сегодня это территория Эфиопии) по приказу фараона Эргамена бросили крокодилам. Викинга Рагнара Лодброга замуровали заживо в бочке со змеями. Во Франции, Голландии и Англии весьма распространенная пытка состояла в том, что на голый живот приговоренного ставили перевернутый котел или клетку и запускали туда крыс, ласк или сонь. На котле или в клетке разводили огонь, животные впадали в панику и, чтобы спастись, прогрызали живот жертвы, залезая в его внутренности. Именно так были казнены десятки католиков в голландском городе Хорн.
В Центральной и Латинской Америке, а также в некоторых районах Африки самой ужасной была казнь, когда человека отдавали на съедение мелким перепончатокрылым, более известным как муравьи. Миллионы муравьев сжирали все на своем пути и за двое суток запросто расправлялись с целой лошадью, оставляя от нее голый остов. В середине XVIII века «муравьиная казнь» существовала в Марокко, Уругвае, Гвинее, а на землях индейцев Аризоны — вплоть до XIX века. В то же время французские анархисты, заключенные колоний на островах Спасения, умирали такой же медленной смертью. В июне 1893 года газета «Эклер» публиковала отрывки одного тайно отправленного с каторги письма: «Вы увидите — это невероятно, но вы увидите человека, привязанного к дереву, у подножия которого расположен муравейник. Охранники обмазывают его ноги сахарным сиропом, чтобы привлечь муравьев-маниоков с острыми и мощными усиками…»
Не были забыты и летающие насекомые. За 1500 лет до Рождества Христова хетты отдавали потрошителей ульев на растерзание пчелам. Восемнадцать веков спустя в Риме император Юлиан Отступник возобновил эту практику с осами.
Может, хотя бы рыбы избежали развращенного воображения законников и истязателей? Как бы не так! Для казней, конечно, использовали пираний и акул, но главным образом мурен-угрей, достигающих двух метров в длину. У этих прожорливых и беспощадных рыб мощные челюсти и острые зубы. Римляне выращивали их ради нежнейшего мяса. Диоклетиан, владевший несколькими аквариумами, часто кормил своих рыб человечиной. Он подражал в этом Ведию Поллиону, римскому гастроному, знаменитому своей жестокостью к рабам, который двумя веками раньше наказывал так за малейшую провинность. Однажды, когда Август ужинал у него, Поллион сбросил в аквариум раба, разбившего чашу. Император возму
Пробрюшливое жорло, 18-02-2015 08:56:51
ответ на: Самасвал [128]
>>>>>Фисгармония вроде.
23406204>
>>>Физроялия.
>
>>
>
>>Физраствор ващще.
>
>Физручку бы щас...
на физкарандашыг, ога
Рихтер, 18-02-2015 08:57:44
отправьте уже епонца домой и бухать и спать и пить и срать но тока штоб без простыней
23406205vova53, 18-02-2015 08:58:03
ответ на: Самасвал [128]
>>>>>Фисгармония вроде.
23406206>>>Физроялия.
>>
>>Физраствор ващще.
>Физручку бы щас...
У ей мощщные отложкния на бёдрах и ягодицах,
через треники отчотливо видно.
Пробрюшливое жорло, 18-02-2015 08:58:08
ответ на: Самасвал [132]
>>*Шопенгауер, як і Кант* - Кант по-какляцки Cunt вродеп.
23406207там Мила Кунис ещро есь кокойты
Rideamus!, 18-02-2015 08:58:12
ответ на: Рихтер [120]
Гутен морген, геноссе!
23406208Херасука Пиздаябаси, 18-02-2015 08:58:34
Исламский священнослужитель рассказал о неподвижности Земли относительно Солнца
23406209Шейх Бандар аль-Хайбари поделился своей теорией в день рождения Галилео Галилея
В одном из учебных заведений в Саудовской Аравии мулла рассказал студентам о неподвижности Земли относительно Солнца, сообщает Al Arabiya. Видео, на котором Шейх Бандар аль-Хайбари пытается доказать свою теорию на наглядном примере, было опубликовано в интернете и активно обсуждалось пользователями Twitter.
Вначале он пытался доказать отсутствие вращения Земли цитатами из религиозной литературы, а затем решил объяснить свою позицию на конкретном примере — полете из Египта в Китай на самолете.
«Если Земля вращается, Китай также будет вращаться и самолет никогда не долетит до него», — выразил уверенность Шейх Бандар аль-Хайбари.
Пробрюшливое жорло, 18-02-2015 08:59:02
ответ на: Рихтер [139]
>отправьте уже епонца домой и бухать и спать и пить и срать но тока штоб без простыней, а прям в диван носрал и выхватил патом ат ноташо
23406210Херасука Пиздаябаси, 18-02-2015 08:59:03
Шейх сцуко жжот
23406211Пробрюшливое жорло, 18-02-2015 08:59:35
чотка ту-1чч нахне
23406213vova53, 18-02-2015 08:59:59
ответ на: Пробрюшливое жорло [138]
>>Физручку бы щас...
23406214>
>на физкарандашыг, ога
Физсисьге упругие.
Херасука Пиздаябаси, 18-02-2015 09:00:14
ответ на: Пробрюшливое жорло [144]
>>отправьте уже епонца домой и бухать и спать и пить и срать но тока штоб без простыней, а прям в диван носрал и выхватил патом ат ноташо
23406215если честно, во время запоя несколько раз обоссывал диван...он только щас вонять перестал
Самасвал, 18-02-2015 09:00:21
АААААЫЫЫЫЫЫЫЫА
23406216Самасвал, 18-02-2015 09:01:19
Епонетс, ты кде был? Сидел штоле?
23406217